Доброволець Юрій Черкашин: «Якщо ворог відчує смак перемоги, його апетит зросте»

Очільник «Соколу» – про виховання молоді, про небезпеки сучасної військової політики, націоналізм і незагоєні воєнні рани

Кажуть, українські вояки, покидаючи поле бою, з жалем обертають голови туди, де вони ще дуже потрібні. Але що робити, коли через важке поранення більше не можна повернутися на схід? Свободівець Юрій Черкашин вважає, що головне – не опускати руки і братися за те, що під силу тут, у мирному житті. Юрій Черкашин – псевдо «Чорнота» – відомий як голова все­української молодіжної організації «Сокіл». Ще зовсім недавно – командир взводу батальйону «Січ», заступник командира Окремої зведеної штурмової роти «Карпатська Січ».

Далекого тепер 3 ве­­рес­­ня 2015 року Юрій перебував на сході, де разом з побратимами кілька місяців тримав оборону села Піски біля Донецька. Після поранення командира Олега Куцина командував чотою у складі півсотні чоловік, у листопаді 2015 дістав поранення, тому мусив повернутися додому. Оскільки «Чорнота» до війни довгий час керував організацією «Сокіл», то й нині продовжує свою справу, виховуючи молодих оборонців країни. На прохання часопису Юрій Черкашин ділиться думками про своїх юних сокільців, про провокації, які намагаються щодо нього чинити, про можливу капітуляцію, яку нізащо не пробачить владі. Починаємо нашу розмову із запитань, чим тепер, після президентських і парламентських виборів, живе «Сокіл» та яку роль, на думку Юрія, у результатах виборів зіграла українська молодь.

– Через те, що вибори були в кінці липня, – розповідає Юрій Черкашин, – першу половину літа ми не займалися профільною діяльністю, а допомагали у підготовці до виборів. Вибори відбулися 21 липня, та вже буквально 24-го ми взялися до інтенсивної роботи у вишкільному напрямку, щоб менш ніж за півтора місяця зробити все те, що не встиг­ли у червні – липні. У нас відбулося п’ять всеукраїнських вишколів і кілька локальних кількаденних. Ще з кількома інструкторами, зокрема з Георгієм Баріленком, провели понад місяць в автомобілі та в наметових таборах, працюючи з молоддю.

…На мою суб’єктивну думку, результат парламентських виборів – це «заслуга» аж ніяк не молоді. І навіть не інтернету, який мав, звісно, певний вплив, але не вирішальний. Просто довгі роки на телебачення крутило політичний продукт, який видавали за аполітичний, нейтральний. Маю на увазі, зокрема, й загальновідомий серіал, який насправді був політичною пропагандою, хоч такою не називався. Тому українці завчасно не відчули небезпеки…

– Хто, на вашу думку, нині переважно виховує молодь? Чи завжди це саме таке виховання, яке потрібне?

– Я твердо переконаний, що молода людина передусім виховує сама себе. Такі речі, як довкілля, освіта, зокрема наше сокільське середовище, вулиця, телевізор, лише показують варіанти, до чого можна прагнути, яким шляхом можна піти. Вочевидь, молода людина обирає переважно те, що було запропоновано у найбільш переконливій та доступній формі. Тому чесно кажу: ми не займаємося вихованням молоді. Ми аргументовано показуємо молоді той шлях, яким вона може рушати. І далі молодь вже сама обирає: йти ним чи не йти. Важливо їй це чи не важливо. Потрібно чи не потрібно. А пішовши – виховує себе сама.

…Що сумно. Сьогодні ми, сокільці, не можемо «дотягнутися» до кожного молодого українця, проте практично до кожного «дотягується» телебачення, «дотягується» інтернет, вулиця зі своїм позитивним чи негативним впливом. Тому в нас в Україні молодь дуже різна. Іноді метається між крайнощами.

– Цікаво дізнатися, як саме ви долучаєте молодь до «Соколу»? Як відбувається націоналістичне виховання всередині організації?

– Аби відшукати нове членство, ми використовуємо інтернет, соціальні мережі, але так приходить невеликий відсоток. Основна частина – залучені через живе спілкування. Як казав Бандера, треба «дійти до кожного українця». Ну, поки ще не дійшли до кожного, але намагаємось. Через спілкування на вулиці, у навчальних закладах, адже нас, сокільців, часто запрошують у школи, училища, виші – бо ж у наших лавах понад сотня ветеранів російсько-української війни. Інколи ми самі шукаємо шляхи завітати у той чи іншій навчальний заклад, аби віч-на-віч поспілкуватися з молоддю.

А ще ми помітили: коли в нашій країні відбуваються масштабні акції, політичні потрясіння, як-от революція чи початок війни, то на цих хвилях молодь сама до нас приходить, як до організованої сили, яка вже фактично стала суб’єктом історії і впливає на майбутнє своєї країни.

…Доволі кардинально змінилися акценти у нашій вишкільній роботі, у тренуваннях після початку російської агресії на сході у 2014 році. Тоді стало зрозуміло, що треба надавати перевагу не тому, що пов’язано з туризмом, а тому, що пов’язано з обороною територіальної цілісності нашої держави. Тому почали ознайомлювати молодь з основами військової справи, пояснювати, як офіційно та легально в Україні придбати зброю, як користуватися цією зброєю. І після такого навчання багато наших вихованців вступають до лав ЗСУ, щоб зробити військову кар’єру. Сподіваюся, що в майбутньому вони стануть українськими генералами і чимало зроблять для оборони своєї держави. Інша частина сокільців хоч і не вступає до силових структур, не прагне військової кар’єри, все ж у разі загострення чи, не дай Боже, повномасштабного вторгнення, зможе бути корисною чи то в партизанському русі, чи в організації тилу, чи у волонтерській роботі – ці люди точно підтримають силові структури в обороні своєї країни.

– Торік було відео від одного з видань, що під Тернополем у дитячому таборі «Гарт волі» дітей нібито навчають вбивати. Що це за маячня і чому вона з’явилася?

– Події, про які йдеться в цьому сюжеті, відбулися півтора року тому, а сюжет вийшов близько року тому, це було американське видання AssociatedPress, яке прийшло до нас у квітні 2018-го на відкриття пам’ятника Мирославові Мислі у Києві. Журналісти, представившись закордонними: один із США, один з Південноамериканської країни, – попросили дозвіл на зйомку. Ми, звичайно, погодилися і запропонували поїхати до одного з «найлегших» таборів, який відбувався для наймолодшої категорії сокільців – 14-16 років.

…Журналісти з AssociatedPress все це познімали, прожили кілька тижнів разом з нами в наметі, а потім зникли, попри обіцянку поділитися матеріалами, оскільки знімали все на професійну апаратуру, брали в нас інтерв’ю. Знову ми їх зустріли вже на Марші 14 жовтня, вони знімали новий сюжет. Опісля у просторах інтернету ми знайшли відео з матеріалом з вишколу і з 14 жовтня. І таки справді ми побачили деяку вирвану з контексту інформацію. Але сам матеріал AssociatedPress не був аж надто провокативним. Весь негатив і маніпуляцію додали вже російські та деякі українські ЗМІ, намагаючись показати наш вишкіл як «табір дітей-убивць». Звісно, що це просто маячня.

– Чи досі болять шрами від поранення на сході? А спогади – відійшли? Чи далі приходять про той час на війні?

– Звісно, фізичні травми дають про себе знати постійно. Але це не найбільша проблема. Найбільшою проблемою для мене, як і для будь-якого військового, що повернувся зі сходу, було адаптуватися у мирному житті. Адаптуватися – з огляду на всі ті зміни, які за цей час сталися, а також мучило відчуття незавершеної справи.

…Адже ти добре усвідомлюєш, що найближчим часом не матимеш змоги завершити цю свою справу. Що служба в силових структурах, принаймні на найближчі кілька років, закінчилась. Але коли ти в середовищі однодумців, то вдасться набагато легше пристосуватися до цивільного життя. Мені дуже допомогли люди з «Соколу», з якими ми протягом всіх цих років працювали в царині військового навчання. Поруч з ними з’явилося розуміння, що хоч я сам не можу воювати, але принаймні навчу інших людей, як захистити себе, як не зазнати такого поранення, як у мене.

– Які ви, як досвідчений військовий, маєте думки про ситуацію на сході? А про «формулу Штайнмаєра»?

– Буквально днями я був на Рахівщині, де ми святкували п’ять років створення підрозділу «Карпатська Січ», також там відбувався фестиваль «Карпатська Україна», де я прочитав коротку доповідь, яку назвав «Антитерористична операція, проведена урядом “Карпатської України”». Адже ще в 1939 році, безпосередньо перед повномасштабними бойовими діями, як мадяри, так і поляки почали терористичні акції проти молодої республіки «Карпатська Україна». І тоді уряд Волошина не говорив з ними ні про які, так би мовити, «мінські домовленості», не шукав з ними ніяких «формул» порозуміння. Тоді було завдання: локалізувати, затримати, а за потреби – фізично знищити тих, хто підриває безпеку молодої республіки. Сьогодні в нас подібна ситуація, але й інакша. Вже кілька років триває справжня війна, і шукати порозуміння з окупантами, надавати Донбасу особ­ливий статус – це не вкладається в голові. Ми втратимо таким чином свою державу, якщо будемо піддаватися на умови Кремля. У Сполучених Штатах, коли йдеться про антитерористичні операції, є правило: «з терористами переговори не ведуть», а ми натомість ведемо переговори з терористами, але опосередковано – через Росію та її бізнес-партнерів у так званому Нормандському форматі.

Що Мінські домовленості, що «формула Штайнмаєра» призведуть до сумних наслідків – від замороження конфлікту до капітуляції. І закінчення війни в такому разі не буде, тому що так чи інакше, якщо конфлікт буде заморожений, він вибухатиме періодично. Якщо ворог відчує смак перемоги, то його апетит хіба посилиться. Він отримає Донецьку та Луганську області, а за рік візьметься, скажімо, за Харківщину чи Одещину. І все відбуватиметься за старим сценарієм. Нас переконуватимуть, що треба шукати ще якусь формулу, і так ми будемо відступати аж до самого Верецького перевалу (розташований на межі Закарпатської і Львівської областей, – ред.). Тому не маємо права зараз погоджуватися на капітулянтські до­­мовленості та вести будь-які переговори з агресором. Єдині припустимі переговори – це переговори з обміну військовополоненими. Крапка. В інших випадках, як казав Василь Кук: «Переговори мають тривати не довше, як автоматна черга».

…Як нам закінчити цю війну? Вважаю, треба почати масштабну, докорінну реорганізацію Збройних сил України, подбати про їх озброєння, про відновлення заводів з виготовлення боєприпасів. Ми ж у Луганську втратили завод, який постачав патрони на всю Україну, і не тільки. Ні ця влада, ні попередня за п’ять років не відкрила жодного заводу, який виготовляв би боєприпаси на потреби українського війська. Тож маємо, образно кажучи, поставити на нормальні «рейки» українське військо, а тоді звільняти Донбас та Крим. Бо коли в Кремлі у 2014 році зрозуміли, що за два тижні до Києва не дійдуть, то оголосили кількарічний план переозброєння своєї армії. І коли московити його завершать – воювати нам буде набагато складніше, ніж тепер.

– Чому ви стільки років у «Свободі»? Чи не розчарувалися?

– Націоналістичний світогляд чи ідеологія – це істина. Це я зрозумів, певно, ще в дитинстві. Чому саме «Свобода»? Попри постійну критику опонентів за якісь тактичні прорахунки, альтернативи «Свободі» сьогодні немає. Немає передумов навіть створення альтернативи Всеукраїнському об’єднанню «Свобода». Тому я в цій партії і планую залишитися з нею на все життя. Я не бачу навіть передумов для альтернативи, ну хіба що постав би з могили Степан Бандера та очолив націоналістичний рух. Сьогодні націоналістичний рух ВО «Свобода» – це одне з того найкращого, що нам дала Україна.

Розпитувала Олена БОРЗИК

Схожі повідомлення